Про діагноз жінка розповіла в есе, яке опублікували в The New Yorker у 62-гі роковини вбивства її дідуся Джона Ф. Кеннеді. Діагноз Шлоссберг поставили в травні 2024 року, коли їй було лише 34 роки, після народження другої дитини. Проведені тоді аналізи засвідчили підвищену кількість лейкоцитів у її крові.
Татьяна вже пройшла кілька курсів хіміотерапії та дві трансплантації стовбурових клітин — першу від своєї сестри, а другу від невідомого донора. Вона також брала участь у клінічних випробуваннях, під час яких лікар сказав їй, що «можливо, він зможе зберегти життя ще на рік».
«Діагноз — гострий мієлоїдний лейкоз з рідкісною мутацією, яка називається інверсією 3. Зазвичай вона зустрічається в літніх пацієнтів. Кожен лікар, якого я відвідувала, запитував, чи не проводила я багато часу на Граунд-Зіро (ділянка в Нью-Йорку, на якій до 11 вересня 2001 року розташовувався комплекс будівель Всесвітнього торговельного центру, зруйнований унаслідок терористичної атаки, — ред.), з огляду на те, як часто хвороби крові трапляються в ліквідаторів. У день 11 вересня я була в Нью-Йорку, навчалася в шостому класі, але відвідала місце трагедії лише через багато років. Я не літня — мені щойно виповнилося тридцять чотири.
Мене не можна було вилікувати стандартним курсом терапії. Мені знадобилося б щонайменше кілька місяців хіміотерапії, мета якої — зменшити кількість бластних клітин у кістковому мозку. (Бласти — це незрілі клітини крові; їхній високий вміст може вказувати на лейкоз.) Потім я потребувала пересадки кісткового мозку, яка могла б мене вилікувати. Після пересадки, імовірно, знадобилася б регулярна хіміотерапія, щоб спробувати запобігти поверненню раку.
Я не вірила — не могла повірити — що йдеться про мене. За день до цього я пропливла милю в басейні, перебуваючи на дев’ятому місяці вагітності. Я не була хвора. Я не почувалася хворою. Насправді я була однією з найздоровіших людей, яких знала. Я регулярно бігала по п’ять-десять миль у Центральному парку. Якось я перепливла три милі через річку Гудзон — іронічно, аби зібрати гроші для Товариства лейкемії та лімфоми. Я працюю журналісткою-екологинею, і для однієї статті пройшла «Беркебайнер» — п’ятдесятикілометрову лижну гонку по пересічній місцевості у Вісконсіні, яка зайняла в мене сім із половиною годин. Я любила запрошувати людей на вечерю і пекти торти до дня народження друзів. Я ходила в музеї і на вистави і навіть стрибала в журавлинне болото заради своєї роботи. У мене був син, якого я любила найбільше на світі, і новонароджена дитина, про яку треба було дбати. Це ніяк не могло бути моїм життям», — написала Татьяна.
«Під час останнього клінічного дослідження мій лікар сказав мені, що він зможе продовжити мені життя на рік, можливо. Першою думкою було те, що мої діти, чиї обличчя назавжди закарбувалися на моїх повіках, не пам’ятатимуть мене. У мого сина, можливо, залишаться якісь спогади, але він, швидше за все, почне плутати їх із фотографіями чи історіями, які почує. Я так і не змогла по-справжньому дбати про свою доньку — не могла змінити їй підгузок, викупати або погодувати її через ризик інфекції після пересаджень. Мене не було майже половину першого року її життя. Я не знаю, ким вона, насправді, мене вважає, і чи буде вона відчувати чи пам’ятати, коли мене не стане, що я — її мати».
«Мої батьки, брат і сестра теж виховували моїх дітей і майже щодня сиділи в моїх лікарняних палатах останні півтора року. Вони міцно тримали мене за руку, поки я страждала, намагаючись не показувати свого болю й печалі, щоб захистити мене. Це був великий дар, хоча я відчуваю їхній біль щодня. Все своє життя я намагалася бути хорошою, бути хорошою ученицею, хорошою сестрою та гарною донькою, захищати свою матір і ніколи не засмучувати та не злити її. Тепер я додала нову трагедію в її життя, в життя нашої сім’ї, і я нічого не можу з цим вдіяти».
tsn.ua