Лариса Кадочникова – актриса, яка зіграла головну роль у культовій стрічці «Тіні забутих предків». Вона бачила Олександра Довженка, дружила із Сергієм Параджановим, любила Юрія Іллєнка, захоплювалася Іваном Миколайчуком. Кожне ім’я з її спогадів – історія.
В інтерв’ю OBOZ.UA Лариса Кадочникова розповіла про яскраве життя і трагічну долю Івана Миколайчука, останню розмову з Юрієм Іллєнком і сімейні таємниці Богдана Ступки. Також прокоментувала нещодавній скандал навколо її виступу російською мовою на врученні премії Параджанова, а ще поділилася подробицями особистого життя – акторка перебуває в цивільному шлюбі з успішним адвокатом, який молодший за неї на 25 років.
– Ларисо, днями у нас вийшло інтерв’ю з актором Григорієм Баклановим, який нещодавно зіграв режисера Олександра Довженка в однойменному фільмі. Я згадала, що ви одного разу бачили Довженка, і він зізнався: шкодує, що не поговорив із вами до початку зйомок.
– Зустріч відбулася, коли я вступила на акторський факультет ВДІКу. Олександр Петрович тоді викладав в інституті, щоправда, не в нашій групі. До цього часто бачила його на фотографіях – суворий, з якимось особливим світлом в очах. А ось особисто перетнутися не вдавалося. І ось, пам’ятаю, у коридорі хтось гукнув: «Довженко йде!» Ми притулилися до стін. І тут він буквально пронісся повз – дуже стрімко. Пролетів, як вихор: красень із розкішною білою гривою. Цей момент досі в мене перед очима.
Пізніше у мене був невеликий досвід спілкування з його дружиною Юлією Солнцевою. Вона приходила в київську квартиру до Сергія Параджанова, який глибоко шанував Довженка. Коли ми бачилися, вона перебувала вже у віці – тієї колишньої краси не залишилося. У молодості вона була просто сліпучою. Це видно у фільмах, де знімалася. Пізніше теж перейшла в режисуру. Була жінкою владною, і з роками це все яскравіше відбивалося в зовнішності: монументна, з гладко зачесаним у пучок волоссям. Ми приходили, і Параджанов, зустрічаючи, тихо казав: «Там Юлія Солнцева». І всі шанобливо вклонялися, захоплено усміхалися, щось говорили – вона відповідала. Мені здається, Довженко її дуже любив. В Україні стільки красивих жінок, стільки актрис пройшло перед його очима, але підкорила його саме Солнцева.
– У своїх інтерв’ю ви розповідали, що часто бували з першим чоловіком, режисером Юрієм Іллєнком, у гостях у Сергія Параджанова.
– Так, був такий період, коли ми буквально щодня заходили до нього. Якщо Юра був вільний, телефонували, попереджали, що приїдемо. Хоча це було необов’язково: двері в Параджанова майже завжди були відчинені. І повно людей. Рідко коли – одна-дві людини, частіше – цілий будинок гостей. Звісно, приходили не з порожніми руками: приносили продукти, випивку, якісь подарунки. Але він до цього ставився спокійно – тому що сам більше любив дарувати. Я взагалі знаю лише трьох людей із такою щедрістю: моя мама, актриса Ніна Алісова, Сергій Параджанов і Роман Балаян.
– Актриса Ольга Сумська в інтерв’ю розповідала, що живе по сусідству з режисером Романом Балаяном. Вони часто перетинаються, разом гуляють із собаками, заходять на каву або обід у вірменський ресторан неподалік.
– У Ромі Балаяні стільки доброти, щедрості, любові до людей. Навіть якщо він до когось особливо добре ставиться, ніколи не стане це підкреслювати. Залишається спокійним, природним. І при цьому – неймовірно уважним. Завжди прагне допомогти, і робить це із задоволенням. Коли помер Сергій Параджанов, він, мабуть, попросив Рому бути поруч із його родиною. І Балаян справді багато років допомагав його дружині Світлані та сину – не просто відвідував, а підтримував матеріально. Те ж саме було і з Іваном Миколайчуком. В останні місяці, коли він лежав у лікарні, Рома майже щодня був поруч. Мені здається, Іван, розуміючи, що після смерті дружина Марічка залишиться сама, попросив Рому наглядати за нею. І Балаян справді допомагав – без зайвих слів, просто робив те, що вважав за потрібне. Останніми роками Марічка тяжко хворіла, майже не виходила з дому. І продовжувала жити лише спогадами про Івана. Це була по-справжньому віддана жінка, яка все життя кохала одного чоловіка.
– Яким був Іван Миколайчук у звичайному житті?
– Якось хтось сказав, що Кадочникова була проти, щоб у фільм «Тіні забутих предків» затверджували Миколайчука. Це настільки неправда! Я побачила його на пробах – хлопець ще вчився, тільки починав життя. А вже знявся в першій своїй картині, де чудово зіграв Шевченка. Вродливий, високий, вільний, розкутий – і водночас напрочуд скромний і природний у спілкуванні. Проби пройшли швидко і дуже успішно.
А потім почалися зйомки в Карпатах. Ми спілкувалися щодня – на майданчику і за кадром. Обідали разом, а вечорами збиралися в будинку, який зняли Параджанову на час зйомок. Приходили й місцеві жителі, багато хто з них знімався в картині. Ми всі стали як одна сім’я. Параджанов умів об’єднувати людей, і це було неймовірно важливо для атмосфери роботи. З нами працював художник Георгій Якутович – людина, яка знала і відчувала Карпати, як ніхто інший. Він знаходив приголомшливі локації. І, звісно, Миколайчук – адже він сам звідти, все це було йому близьким. Він фактично грав самого себе, тому виглядало так легко і правдиво. Репетицій майже не було – він виходив на майданчик і грав, як відчував.
Марічка весь час перебувала поруч з Іваном – вони вже були одружені. У перервах між зйомками ми сиділи з нею на березі Черемоша. Вона вишивала, співала пісні і розповідала про нього: найкрасивіший, найрозумніший, найталановитіший. Він справді був особливим. Я працювала з багатьма видатними акторами, але таких вражаючих зовнішніх даних і водночас такої глибини внутрішньої присутності, як в Івана, не зустрічала ні в кого. Але треба сказати, що він не був простою людиною – не любив панібратства, не всім давав до себе наблизитися. Це була людина мистецтва з великої літери.
Після виходу фільму ми разом дуже багато їздили з картиною. У березні 1965 року вирушили на свій перший Міжнародний кінофестиваль в аргентинське місто Мар-дель-Плата. Спочатку планувалося, що поїдуть Параджанов, Іллєнко і ми з Іваном – як головні актори фільму. Але Параджанова не відпустили, бо він одного разу пожартував: «Мені квиток тільки в один бік!». Документи на виїзд оформлялися дуже довго – місяців три. Уже майже перед самим від’їздом відпав Юра Іллєнко, причина: чоловік і дружина – разом, а раптом залишаться?
Добиралися ми з Іваном із пересадкою в Парижі. Там нас зустріли, сказали: «Гуляйте, а через два дні полетите далі. Обіди в готелі оплачені». Я боялася вийти на вулицю – перший раз за кордоном. Грошей немає – нам видали копійчані відрядні. А Іван: «Треба подивитися місто». – «Так ми ж навіть мови не знаємо!» – «Нічого, не хвилюйся». Ми вийшли, бродили до самого вечора. Якраз почався захід сонця, запалилося вечірнє світло – Париж раптом став зовсім іншим. Я розхвилювалася: «Як ми назад доберемося? Де наш готель?» Але буквально через п’ять хвилин він вивів до місця, де ми зупинилися. Я була вражена. А він усміхається: «Я ж гірський, запам’ятовував деталі, коли йшли. Усе це в мене в голові». Він поводився в абсолютно незнайомому місті як удома.
На фестивалі в Аргентині я спостерігала за Іваном. Здавалося, він ніби народився в графській родині – так умів себе подати! Усі тільки й говорили про нього і нашу картину. Ми були приголомшені. Без особливого вбрання – Івану вдалося позичити чорний костюм, білу сорочку і кілька светрів, у мене були вишиванка зі студійної костюмерної, спідниця, чорна сукня і туфельки (у той час як у іноземних зірок – десятки валіз!) – ми думали, що залишимося непоміченими. А в підсумку з Аргентини ми відлітали зірками.
– Актриса Раїса Недашківська в інтерв’ю, зокрема нашому виданню, розповідала, що кохала Івана Миколайчука все життя. За її словами, він відповідав їй взаємністю.
– Вона говорила про це і мені. Хоча скільки б часу ми з Іваном не проводили разом – на зйомках, у поїздках, – жодного разу не заводили розмов на особисті теми. Можливо, тому, що він знав, як я ставлюся до Марічки. Не знаю, може, у них із Раєю дійсно були якісь стосунки ще в інституті. Але це не означає – на все життя. Покохав він Марічку, одружився з нею. Його ніхто не змушував – Миколайчук ніколи не робив нічого проти своєї волі. А Рая була закохана дуже сильно – таке трапляється. Вона, звичайно, красуня неймовірна, особливо в молодості. І весь час тільки про нього й говорила. Ось нещодавно з нею розмовляла – і знову про нього… Вона впевнена, що якби вони були разом, може, він і зараз був би живий.
Ці розмови раз у раз ставали причиною конфліктів з Марічкою. Це й зрозуміло, Марічка – дружина, вони стільки років прожили разом. І якщо він, як каже Рая, так сильно кохав, чому не пішов до неї? Пам’ятаю, Марічка поїхала з гастролями до Парижа (Марія Миколайчук була солісткою фольклорного тріо «Золоті ключі» разом із Ніною Матвієнко та Валентиною Ковальською. – Ред.). Виступи пройшли з величезним успіхом. Привезла звідти одяг, взуття – приїхала зовсім інша Марічка. Я тоді подумала: «Треба їй завжди так ходити». Юра Іллєнко теж сказав: «Дивись, як покращала». Чомусь саме цей період особливо запам’ятався мені.
Жінки обожнювали Миколайчука, він сам теж закохувався. І не приховував свої романи. У нього було велике кохання з акторкою Любов’ю Поліщук, з якою разом знімалися в картині «Вавилон ХХ». Вона унікальна артистка – він саме в таких і закохувався. Але потім все одно повертався додому – до своєї Марічки. Прекрасно розумів, що краще не знайти. Вона з тих жінок, хто по-справжньому відданий. Це була унікальна жінка.
Іван дуже дружив із Юрою Іллєнком, у них був сильний емоційний зв’язок. Вони нескінченно писали сценарії – «Білий птах із чорною ознакою», потім «Мріяти і жити»… Миколайчук приїжджав до нас майже щодня, вони з чоловіком зачинялися у великій кімнаті й творили.
В останній рік життя він боровся з раком шлунка. Одного разу я їх із Марічкою зустріла в Будинку кіно – він був з’їдений хворобою. Бачити це було непросто: я завжди його пам’ятала в ідеальній формі. Говорили, що він хотів, щоб на його похороні йшов дощ, мовляв, гарна прикмета. І під час прощання з ним раптом почалася гроза… І після смерті Іван давав про себе знати. У 2013 році ми з режисером Дмитром Томашпольським знімали документальний фільм про мене «Лариса Кадочникова. Автопортрет», кілька сцен було заплановано в Парижі, де ми зупинялися з Іваном, коли летіли в Аргентину. Коли ми знімали з Дмитром біля нашого готелю і я заговорила про Миколайчука, пролунав грім, блиснула блискавка і хлинула злива. Це було неймовірно!
– Дивно, що ви так тепло відгукуєтеся про Юрія Іллєнка, незважаючи на ваше непросте розлучення. Що допомогло зберегти таке ставлення?
– Ми могли б розлучитися красиво, але, на жаль, не вийшло – все сталося жорстко. Після розлучення навіть не віталися. Він хотів ділити квартиру, і тільки ціною страшного скандалу я зуміла її відстояти. А ось машину, гроші, дачу – забрав собі. За шляхетністю він мав залишити все мені: не я ж ішла з сім’ї.
Але я все пробачила. Він був занадто талановитою людиною, щоб тримати в пам’яті образи. Залишилася тільки вдячність долі за те, що мені випало жити і працювати з такою людиною. Ми зробили разом багато прекрасного. Мені дуже шкода, що його більше немає – він був одним із видатних українських режисерів і геніальним оператором. Я була його музою, він любив мене. Моїй мамі Юра одразу дуже сподобався. Коли вперше прийшов до нас у гості, сказала мені: «Ларисо, якщо він зробить тобі пропозицію – не роздумуй ні секунди. Це благородна людина, незвичайна. З ним ти будеш щаслива». А вдруге, коли він прийшов, – дійсно зробив пропозицію.
Усі зраділи, мама зітхнула з полегшенням: «Закінчилося божевільне життя Лариси». До Юри в мене був важкий роман із художником Іллею Глазуновим – про це тоді говорили всі. Він був значно старший за мене, виглядав взагалі як мій тато. Але за ним тягнувся ореол неймовірної слави – а на юну дівчину, самі розумієте, це справляло величезне враження. Дивилася на нього як на божество. Він заміняв мені батька, і взагалі всіх. Мама весь час була в роз’їздах – зйомки, гастролі… Вона говорила: «Вам треба одружитися». А він відповідав: «У мене є дружина, але люблю я Ларису». Звісно, якби в мене тоді був батько, цього б не сталося. А так… Він приїжджав до мене в інститут, відчиняв двері аудиторії, манив пальцем – і я, не роздумуючи, бігла за ним. Це було схоже на ману. Юра врятував мене з цього пекла. Ми прожили разом майже двадцять років – добре, по-справжньому. Поки не сталося те розлучення.
Востаннє я бачила Юру на похороні Леся Сердюка в Театрі імені Івана Франка. Тоді зібралося дуже багато людей. Богдан Ступка плакав ридма – він був близьким другом Леся. Сердюк був дивовижною людиною – така світла, ніжна усмішка. Дуже людяний, глибоко порядний… Я увійшла, підняла голову – і побачила Юру. Поруч стояла його дружина. У якийсь момент помітила, що Ступка вийшов, вирішила піти до нього – ми дуже дружили. Виходжу – і раптом у напівтемному фоє бачу: на стільці сидить Юра. Підійшла до нього: «Здрастуй, Юро». Він встав: «Здрастуй, Ларисо. Ти бачиш, який я?» – «По-моєму, маєш нормальний вигляд». – «Мені дуже погано. Вибач мені». До цього він жодного разу не говорив таких слів. Я пішла далі коридором до сходів, де стояв Богдан. Він обійняв мене: «Ти бачила, яким став Юра?» Я кивнула. «Ларисо, мені так важко, – продовжив. – Я втратив одного друга і відчуваю, що ось-ось втрачу другого».
– Якою людиною був Богдан Ступка поза сценою, у звичайному житті?
– Він був людиною, яка понад усе на світі любила свою сім’ю. Я не зустрічала жодного артиста, у кого було б таке ставлення до близьких. Він робив для них усе. Ми знімалися разом у двох картинах, і я не пам’ятаю, щоб він хоч раз звернув увагу на якусь жінку. Усе – тільки для сім’ї. Збирав гроші, відправляв додому. Постійно говорив про свою дружину Ларису – він її обожнював. Часто телефонував мені, коли вже працював у Театрі імені Франка: «Приходь, сьогодні буде особлива вистава. Хочу тебе бачити». Ми з його Ларисою сиділи поруч у залі. А потім, після вистави, йшли до нього, накривали стіл, довго розмовляли. Я завжди відзначала, з якою ніжністю він ставився до сина, а потім – до онука, який теж став артистом. Після відходу Боді я продовжувала спілкуватися з Ларисою. Вона досі не може пережити його смерть. Це була особлива сім’я.
– Якою була ваша остання зустріч із Параджановим? Що залишилося в пам’яті?
– Це було в Києві, планувалося моє 50-річчя. Я зателефонувала йому: він починав зйомки нового фільму в Баку, але почувався вже дуже погано. Усі казали: «Не приїде. Навіть із робочих питань не бере слухавку – занурений у свою картину». Втім я вирішила зателефонувати. Він одразу підняв слухавку: «Сергію, це Лариса Кадочникова. Вітаю вас – чула, починаєте нову картину. А я через кілька днів відзначаю ювілей у Будинку кіно і дуже хотіла б вас бачити». Пауза, потім: «Я буду». І він приїхав. На той момент я вже була одружена з Мішею Саранчуком (свого часу – директор Театру імені Лесі Українки. – Ред.). Параджанов зателефонував з аеропорту: «Михайле, буду біля вашого будинку за 40 хвилин. Вийди». Через якийсь час Міша повернувся з двома величезними коробами, у яких зазвичай перевозять кіноплівку. Ми стали відкривати: в одній – вина, в іншій – солодощі й ароматні трави. Я розридалася. Він був уже такий хворий… І все ж не просто прилетів – а подумав про подарунки.
Наступного дня в Червоній залі Будинку кіно відбувся мій творчий вечір. Я щось співала, розповідала, ділилася спогадами… І в самому кінці на сцену вийшов він – у руках була східна золота шаль. Накинув мені на плечі, обійняв, поцілував… На його похорон я не поїхала. Чоловік умовляв, але не змогла. Хотіла, щоб він залишився в моїй пам’яті живим.
– Якщо повернутися в наш час, скажіть: чи могли ви коли-небудь уявити, що Росія почне війну проти України?
– Ніколи. У мене в Росії залишилися родичі – сім’я брата. Ми рідко, але все ж підтримуємо зв’язок. Мій брат Вадик помер 2021 року. Він народився в Києві, а потім із мамою переїхав до Москви, де вже з’явилася я. Він дуже любив Україну, завжди захищав. Був категоричний, не терпів заперечень, коли мова заходила про це. Думаю, якби він був живий, не промовчав би – засудив би вторгнення публічно.
Повномасштабну війну я зустріла в Києві. Через якийсь час зателефонував режисер Дмитро Томашпольський: «Ти нікуди не їдеш?» «Як я можу виїхати?» – відповіла. Тоді він запропонував починати знімати фільм про те, що відбувається. Ми їздили порожніми вулицями Києва – людей майже не було. Знімали зруйновані будинки, дзвінку тишу. Було страшно. Зайшли на кіностудію Довженка. Я гукала: «Ау!» У відповідь – тільки відлуння. Так боляче було. Зовсім недавно там усе кипіло, робота йшла. А тепер – порожнеча. Так народилася картина «Лариса Кадочникова. Війна». Події у фільмі відбуваються під час облоги Києва.
– Як у фільмі з’явився музикант Олег Михайлюта (Фагот) з «ТНМК»?
– Він знімався у фільмі дружини Дмитра Томашпольського. Дуже симпатичний, доброзичливий хлопець. Іноді називав мене Марічкою, і це було зворушливо. Олег супроводжував нас із Дімою Києвом: возив, показував, розповідав.
– Ларисо, нещодавно ви стали фігуранткою гучного скандалу, виступивши російською мовою під час вручення премії імені Сергія Параджанова в Будинку кіно. Як пояснюєте те, що трапилося?
– Для мене ця ситуація досі залишається незрозумілою і болючою. У театрі я зуміла перейти на українську всього за два місяці – у двох виставах граю. Мені неймовірно допомогла телеведуча Тетяна Цимбал – ми працювали дуже скрупульозно, буквально над кожним словом. І тепер я вже навіть не згадаю, як звучали ці ролі російською. Таня приходила на генеральні прогони, казала: «Ларисо, ідеально». А того вечора… Я просто розгубилася, все сталося спонтанно. Якби, приміром, на моєму місці був Роман Балаян – цілком можливо, що теж стався б скандал. Але він не прийшов. Або ось Параджанов: людина, яка підняла українське кіно на світовий рівень, але в побуті теж говорив російською. Це дійсно дуже складна тема.
Приходьте до театру – я граю на сцені винятково українською. Як відреагували на все це в театрі? У мене була розмова з Кирилом Кашликовим, нашим гендиректором і художнім керівником. Він сказав: «Ларисо, це треба пережити». Між тим, разом із хвилею хейту я отримала і багато підтримки. Навіть Галя Логінова, мама Міли Йовович, надіслала повідомлення. Свого часу гостювала в неї в Америці.
– Ви нічого зараз публічно не розповідаєте про своє особисте життя. Але знаю, що ви одружені втретє, ваш чоловік молодший за вас на 25 років, він успішний адвокат.
– Так, він дійсно молодший. Красивий, дуже розумний і неймовірно патріотичний. Я навіть не очікувала, що він буде так переживати за долю України, допомагати. Я дуже пишаюся ним. Як ми познайомилися? Він допомагав мені з юридичними питаннями після смерті другого чоловіка. А потім якось самі собою зблизилися. Але він людина непроста – мені взагалі по життю трапляються чоловіки з характером (усміхається). Іллєнко, наприклад, теж у чомусь був доволі жорстким. Коли я дзвонила Андрію на роботу, а він говорив, що зайнятий, одразу ж клала слухавку – без образ, поважаю кордони. Ми разом уже шість років. Офіційно поки що не оформляли стосунків. Не знаю, подивимося, як буде. Згодом я зрозуміла, що штамп у паспорті – не головне. Важливіше, що відбувається у стосунках.