Крім решти, війна позбавила українців масштабних концертів світових зірок – але були й часи, коли такі концерти були поодинокими і ставали подією сенсаційного характеру з зовсім інших причин. Ми згадуємо перші візити до України справжніх музичних легенд.
Перше явище по-справжньому значущих рок-музикантів, які творили світову музичну історію, трапилося далекого 1989-го року, ще за часів СРСР, що вже, щоправда, дихав на ладан. Тоді свій абсолютно спонтанний і дикий набіг на радянську територію здійснили «Sonic Youth» — гурт з Нью-Йорка, який на той час був втіленням альтернативного року.
Рік тому, в 1988-му, «Sonic Youth» — гітарист і вокаліст Терстон Мур, красуня-блондинка, басистка Кім Гордон, ще один гітарист Лі Ранальдо і барабанщик Стів Шеллі — записали свій знаковий альбом «Daydream Nation», який відтоді вважається чимось на кшталт Біблії для поціновувачів та послідовників інді-року. На той час на групу в Америці буквально молилося все те «втрачене» покоління, яке через кілька років здійснить справжню музичну революцію в дев’яностих — за допомогою «альтернативи» та гранжу.
Зокрема, Курт Кобейн, лідер починаючої «Нірвани» в той час вважав Мура, Гордон та інших своїми вчителями. Більше того, згадану платівку 1988-го «Daydream Nation» — збірку пісень, які зі своїми хвилями гітарних атак були зразком «нойз-року» і однаково збивали слухача з пантелику і надихали його на найнеймовірніше – Кобейн завжди називав серед своїх улюблених записів.
В Україні кінця вісімдесятих про «Sonic Youth» знали одиниці, що не завадило гурту дати чадний концерт у квітні 1989-го в Києві, у тодішньому Будинку культури КІІГА (тепер – Центр культури та мистецтв Національного авіаційного університету).
Аншлаг у залі був забезпечений хоча б тому, що гурт виступив разом із вже тоді надпопулярними у молодіжній київській рок-тусовці «Воплями Відоплясова» під керівництвом Олега Скрипки – «ВВ» вийшли на сцену першими. Однак далеко не всі юні кияни були готові до того, у що їх з головою занурили «Sonic Youth» — звукова хвиля могла змітати все на своєму шляху, але де ж приспів, який можна співати хором? Група зі Штатів? То де ж дивовижні гітарні соло, чому пальці гітаристів не бігають по грифу зі швидкістю мурах у розтривоженому мурашнику? Чому вокалісти та вокалістка воліють щось мямлити чи вигукувати в мікрофон, а не співати, демонструючи нечуваний діапазон? І що, музика і справді може мати таку руйнівну силу?
Значна частина публіки просто пішла після виступу «ВВ» — але ті, хто залишився, були, грубо кажучи, позбавлені музичної невинності. Часи дійсно змінювалися і «совку» після такого і справді залишалося тягнути свою сумну лямку недовго.
Одним із глядачів, які відвідали концерт, був молодий чоловік на ім’я Євген Гудзь, який приїхав на захід із Боярки. Незабаром, перебуваючи під сильним враженням від того, що учудили в Києві «Sonic Youth», Гудзь емігрує до Штатів, і там, у Нью-Йорку, організує гурт «Gogol Bordello», один із найвідоміших у світі колективів з українським корінням.
Ну а самі «Sonic Youth» через рік підпишуть контракт із великим лейблом — що, тим не менш, не зробить їх музику доступнішою для найширших мас. Але часи й справді змінювалися – непідробні бунтарі та вічні аутсайдери починали керувати балом.
До речі, після початку повномасштабного вторгнення у квітні 2022-го «Sonic Youth» виклали запис легендарного київського концерту в мережі. Вона не найвищої якості, але цілком дає уявлення про те, що відбувалося тоді в Києві.
Ієн Гіллан
Наприкінці вісімдесятих легенда британського хард-року, незрівнянний вокаліст «Deep Purple» Ієн Гіллан вдруге пішов з рідної групи — не витримавши відносин зі менеджментом і гітаристом колективу Річі Блекмором. Повторювалася історія, яка вже траплялася у попередньому десятилітті. Тоді Гіллан, записавши з «Deep Purple» низку класичних альбомів, що визначили обличчя «важкої» музики на багато років вперед — а саме «In Rock», «Fireball», «Machine Head», один з кращих «концертних» записів усіх часів «Made in Japan» — вперше вирішив покинути колектив, не витримавши шаленої гонки постійних гастролей та нездорової атмосфери всередині «Deep Purple».
Гіллан заздалегідь попередив колег про звільнення. В результаті фінальний альбом «Purple» золотого періоду сімдесятих років з Ієном як вокалістом, платівка «Who Do We Think We Are» 1973-го року, була записана в той час, коли учасники гурту вже фактично не спілкувалися між собою. Тим не менш, це був цікавий реліз – пісні були зіграні з меншим драйвом, зате аранжування та сама якість запису були на висоті.
Залишившись без роботи в «Діп Перпл», Гіллан якийсь час взагалі думав про те, щоб кинути музику — спочатку він вклав значну суму грошей у готельний бізнес, але прогорів. Потім зацікавився мотоциклетним виробництвом – з тим самим плачевним результатом. Переконавшись, що він намагається займатися явно не своєю справою, Гіллан плюнув на обивательський спосіб життя — і зібрав власний гурт «Ian Gillan Band» (згодом просто «Gillan».)
На платівках, записаних у другій половині сімдесятих, Гіллан дозволяв собі творчу свободу, якої в нього взагалі-то не було в «Deep Purple» — музиканти експериментували навіть з джазом, часом граючи справжній «фьюжн» (пластинка «Сlear Air Turbulence», одна з найбільш недооцінених у великій дискографії). Потім, з настанням вісімдесятих, альбоми «Gillan» стали звучати формальніше – а ще в Ієна, на жаль, почалися проблеми з голосовими зв’язками. Гіллан розпустив групу свого імені – для того, щоб через рік опинитися у складі піонерів хеві-метал «Black Sabbath» і стати третім за рахунком вокалістом гурту, після Оззі Осборна та Ронні Джеймса Діо.
Гіллан та «Саббат» були дивним союзом. Виконуючи на концертах пісні, колись заспівані Оззі, Ієн все ніяк не міг запам’ятати слова – і тому йому доводилося розкладати на сцені аркуші з текстом, написаним величезними літерами. Тим не менш, записана в 1983 році платівка «Born Again» мала особливий шарм — хоча свій вокал Гіллан записував в денний час доби, в той час як інші працювали вночі. Через рік авантюра з «Black Sabbath» закінчилася — і Гіллан приєднався до «Deep Purple».
У середині вісімдесятих справи у «золотого складу», що возз’єднався (Гіллан, Блекмор, клавішник Джон Лорд, басист Роджер Гловер і барабанщик Ієн Пейс), так званого «Mark 2» йшли відмінно. Платівка «Perfect Strangers» 1984-го року викликала не тільки цікавість, а й повагу, на фестивалі в Небуорті 1985-го гурт дав один із найкращих концертів у своїй історії — для десятків тисяч шанувальників під зливою, які переконалися в тому, що стара магія нікуди не поділася. Але потім все знову почало руйнуватися — Ієн Гіллан і Річі Блекмор не були здатні працювати разом довго.
Отже, 1989-го Гіллан знову залишає «Deep Purple» — і знову збирає свою власну групу. На початку дев’яностих один за одним Гіллан записує два сольні альбоми, «Naked Thunder» та «Toolbox» — і саме з цим матеріалом легендарний вокаліст приїхав до України у червні 1991-го року, виступивши у київському Палаці спорту. «Deep Purple», особливо цей склад з Гілланом у нас завжди любили — тому народу в залі (на відміну від виступу «Sonic Youth» двома роками раніше) було достатньо. До того ж, Гіллан співав не лише новий матеріал – звичайно, не обійшлося без класики «Purple» сімдесятих.
Звук на концерті був не надто чітким, зате неймовірно гучним – і почувши нарешті вперше «наживо» зі сцени цей вступний гітарний риф до «Smoke on the Water», ще зовсім не розпещена приїздами музичних легенд київська публіка буквально завила від захоплення, заглушаючи Гіллана і гурт. То справжній рок-екстаз. Сцена була оформлена більш ніж скромно, навіть за мірками початку 90-х – екрани були відсутні. Але у фойє можна було взяти напрокат невелику підзорну трубу – і, за бажанням, як слід розглянути спітніле обличчя Гіллана, його знамениту шевелюру та сині лосини.
Через два місяці Україна стане незалежною – і через п’ять років, вже у складі «Deep Purple», Гіллан приїде до зовсім іншої країни. Так-так, 1993-го Гіллана вмовили повернутися в «Перпл», оскільки публіка хотіла бачити як фронтмена саме його, а не Джо Лінна Тернера, якого покликав Річі Блекмор — Тернер співав у групі Річі «Rainbow» на початку вісімдесятих. У тому ж році вийшов фінальний альбом, записаний складом «Mark 2» — досить безрадісний диск «The Battle Rages On», після чого вже Річі Блекмор пішов із гурту, зважаючи на все, вже назавжди. Його замінив гітарист Стів Морс – і для гурту настали нові часи.
«Deep Purple» та Рік Вейкман
Записаний вже з Морсом у 1996-му альбом «Purpendicular» виявився одним із найкращих і найпереконливіших у дискографії «Deep Purple» – судячи з різноманітних та інтригуючих аранжувань, до «Перпл» знову повернулися авантюризм та радість творчості. Вокал Блекмора, що розслабився за відсутності Гіллана, теж заграв новими фарбами – більше того, Ієн навіть знову заграв на губній гармоніці, чого не робив з часів класичної платівки «Machine Head» 1972-го року. Саме у рамках туру на підтримку «Purpendicular» «Діп Перпл» вперше приїхали в Україну – щоб виступити у вересні 1996-го на київському «Олімпійському» у рамках фестивалю «Осінній марафон». Погода була справді осіння – але дощ і вітер не стали на заваді і не затьмарили радості зустрічі.
З того часу «Deep Purple», уже у двадцять першому столітті, неодноразово приїжджали в Україну – і з лютого 2022-го активно підтримував нашу країну. Цього тижня Ієну Гіллану виповнилося 80 – але один з останніх хард-рокових вокалістів першого покоління, що залишилися живими, не збирається йти в пенсію. Лише минулого року «Deep Purple» випустили черговий альбом «=1» (з новим гітаристом Саймоном Макбрайдом) – але гурт уже активно працює над новим матеріалом та збирається на гастролі. Днями вийшло шикарне перевидання «концертного» альбому «Made in Japan» — у новому міксі Стівена Вілсона ці записи початку сімдесятих звучать потужно та кришталево чисто.
До речі, того ж 1996-го Київ уперше відвідала справжня легенда прог-року – Рік Вейкман, який прославився у складі британського гурту «Yes», справжніх корифеїв жанру. Але клавішник-віртуоз Вейкман міг похвалитися не лише участю в записі кращих робіт «Yes» у сімдесятих – у той же період він випустив кілька сольних платівок, які мали не менший успіх, ніж альбоми гурту.
Матеріал одного з цих альбомів, платівки 1974 року «Journey to the Centre of the Earth», Вейкман зі своїм чудовим гуртом майже повністю зіграв на безкоштовному концерті на території нинішнього Національного Експоцентру України. Як і у випадку з «Deep Purple», погода була вітряною і досить вологою – але це тільки додавало чарівності прог-роковій класиці від Вейкмана.
«Металіка»
Ну а у червні 1999-го Київ нарешті відвідали піонери треш-металу, великі та жахливі «Metallica». У дев’яностих група все ще перебувала на піку популярності завдяки однойменному альбому «Metallica» (з такими хітами, як «Enter Sandman», а також баладами «Unforgiven» та «Nothing Else Matters» диск звучав цілком доступно і навіть «рідіоформатно») та наступним релізам «Load» та «Реал».
Джеймс Хетфілд, Ларс Ульріх, Кірк Хемметт і тодішній басист гурту Джейсон Ньюстед виступили у третій день фестивалю «Рок-Київ» на «Олімпійському» — і взагалі музиканти були трохи приголомшені тим, що стадіон не був заповнений навіть наполовину. На концерт «Металіки» з’явилися «всього» близько 10 тисяч шанувальників – що було мізерною кількістю порівняно з тими натовпами, які гурт збирав у Штатах чи Західній Європі. Що ж сталося? По-перше, влітку 1999-го у столиці проводилося безліч безкоштовних концертів, і публіка до цього звикла – квиток же на концерт «Металіки» коштував 50 гривень, чималі на той час гроші для студента, середнього фана гурту. Ну а по-друге, інтернет був ще слабо розвинений, соцмереж не існувало — а з рекламою у фестивалю справи були не найкращим чином, афіш по місту було мало.
Проте, гурт із пристойним звуком відіграв відмінний сет. Як і «Deep Purple», «Металіка» недвозначно підтримують Україну – так, 2023-го Хетфілд, вокаліст та гітарист гурту, відвідав поранених українських воїнів, які проходили реабілітацію у Штатах.